РОСЛИНИ ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ

Масове цвітіння – воістину захоплююче видовище. Здається, грунт у весняному лісі покривсь якоюсь тонкою, білою скатертиною, зітканою з безлічі дзвонико-подібних сніжнобілих квіточок.

Одна із стародавніх легенд говорить, що в той час, коли перші люди були вигнані з раю, йшов сніг, і Єва дуже замерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворилися у ніжні квіти підсніжника – провісника тепла, символ сподівань на краще майбутнє. Так вони залишилися в народі символом надії.

Починають вони рости в лютому під сніжною ковдрою, а в березні – гойдаються ніжно-білі квіти.

Квітка підсніжника завдяки своїй красі одна з перших відкриває весняний карнавал цвітіння. Люди збирають їх сотнями тисяч. У багатьох місцевостях вони зникають. Отже, підсніжники треба охороняти. В 1980 році вони занесені до Червоної книги.

Масове цвiтiння рясту — картина неймовiрної краси. Якою буйною не була б природа i якою б байдужою не була б людина до природи, але таку красу не помiтити не змогла б. Нараховується
90 видiв рясту. В нас в Укранi є 6 видiв. Ще його називають чуб або ковпак жайворонка. В народi ряст називають кониками, пiвниками. Мабуть, це пов’язано з легендою, в якiй оповiдається, шо в одному пролiсi жила вiдьма. Вночi вона лiтає на мiтлi, а вдосвiта повертається до своєї лiсової хатинки, щоб заховатися вiд людських очей i вiдпочити. Лишень задрiмає — а вже пiвень починає кукурiкати i спати вiдьмi не дає. Розсердилась вона на пiвня та й перетворила його на квiтку - ряст, яка дещо скидається своєю формою на голову пiвня.

А ось iнша легенда розповiдає, що напровеснi летiли над лiсом жайворонки, посварилися мiж собою та й почали битися. Билися так, що аж шпорцi та чуби свої погубили. Попадали вони на родючий грунт проросли гарними весняними квiтами. Майже по всiй Українi поширений ряст порожнистий з рожево-фiолетовими квiтами.
У Карпатах поширений ряст промiжний. Найкраще росте ряст на родючих вологих грунтах у напiвтiнi. Використовують його при лiкуваннi нервової хвороби.

Синьоока проліска

Про походження проліски довелося чути одну старовинну легенду. Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два… Непомірно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голих степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за вбитого слугу, за отруєну сторожу. Щастя, коли султан затримається в поході.

Та невдовзі султан повернувся з походу і, коли дізнався про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відому, який темними ночами освітлював дівчини дорогу.

Ось і степи залишилися позаду, із загону яничар залишилися одиниці, а втікачки все не здоженуть. Яничари і самі давно вже повернулися б назад, та, пам’ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.

Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші погожі дні весни. В повітрі плили терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок, на всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну, радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катерина плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Здавалось, що вони вже поряд, за сусідніми кущами. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить з грудей. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купини сухої трави і в відчаї почала благати: «Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь вернути в неволю! Краще розтулися, земле, і навічно прийми мене в свої обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині!» Почула матінка-земля ті благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості шовкові трави, а з небесної блакиті опустилася на галявину голубі сутінки і заховали Катерину.

З тих пір, говорить легенда, там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчинку Катерину, її невгасне прагнення до волі.

За красу свою синьоока проліска і поплатилася: рослина стала рідкісною, її занесено до списку зникаючих. А ви збережіть цю красу.

   Хрещатий барвінку, вічнозелений трунку. Барвінок... Його листочками заквітчують шлюбне вбрання нареченого , встеляють доріжку перед молодими, а разом iз кетягами калини прикрашають коровай, рушники, кімнату наречених. 

      Чимало пісень, легенд, оповідок присвячено цiй цiкавiй рослинi. Письменник Іван Волошенюк, зачудований незвичайною стiйкiстю барвінку до зимового холоду, назвав один з кращих своїх творів «Барвінок холоду не чує». 

      Налічується кілька видів: барвінок малий, барвінок рожевий, барвінок прямий, барвінок трав’янистий. 

     У нас барвінок — малий, вічнозелений, квiтучi пагони пiднiмаються до 20—ЗО см над землею, а неплiднi стеляться по землi. Квiтує з травня до середини лiта свiтлосинiми, блакитними квiтками, наче краплини вечiрнього неба. У дикому станi полюбляє грабовi або грабово-дубовi лiси. 

    В Київській Русі барвінку приписували чудодійну силу вiд нашіптувань, темних справ, чаклунів, вважали символом вiрностi й вiчностi. Барвiнок сьогоднi зберiгся в народних обрядах, а в українській творчості зайняв одне з найбiльш почесних мiсць. 

      Володимир Максимович Перепелюк, вивчаючи i описуючи iсторiю Вороновицi, розповiдає: «Мiж селами Латанцi й Ганщина розкинувся буйний лiс. А в тому лiсi є урочище з моторошною назвою Чортів яр. Чи бачив хто у тому яру чортiв, невiдомо, а про те, що були тут кривавi сiчi з чужинцями, вiдомо достовiрно. Ще й по сьогоднi серед лiсу бовваніють осiлi, занедбанi, старi, як сам лiс, могили. 

     Ходить легенда, а може, бувальщина, що тут була люта битва. І порубано тут татарви бiльше, нiж стернi в полi. Але й нашi відчайдухи склали там голови. З тих пiр, переказують, i стоять там безiменнi могили. 

     Тiльки на однiй з них густо розсiявся зелений килим — барвiнок, наче вказуючи прийдешнiм поколiнням, де спочивають наші герої. Бо ж не може вiн рости там, де плекають його нiжнi жiночi руки: на могилi коханого, рiдної, дорогої по кровi, по духу людини як символ вiрностi й незгасної пам’ятi. 

                                      І кобзар заспiвав: 

                                      Стоїть в лiсi при стежинi 

                                      Козацька могила. 

                                      Барвiн-зiллям заквітчана, 

                                      В головах калина. 

                                      Прилiтає щолiтечка 

                                      Зозуленька-мати. 

                                     Опуститься на калину 

                                      Та й стане кувати: 

                                      Рости, рости, калинонько, 

                                      Зелений барвінку, 

                                     Спочивайте, козаченьки, 

                                      В тихому затінку. 

                                     Спочивайте, козаченьки, 

                                      i те собі знайте: 

                                     Вільна наша Україна, 

                                     Вільна наша мати! 

        Барвінок — цiнна лiкарська i декоративна рослина. Зовсiм невибаглива до грунту. Посадиш кущик, а через рiк-другий розстелиться цiлий килим. 

        На сьогоднi природнi запаси рослини зникають, а тому барвiнок малий на Вiнниччинi занесено до списку рослин, що потребують охорони з боку людини. Бережiть i розмножуйте барвiн-зiлля.

                      Самозакоханий нарцис.
      Нарцис — одна з найперших весняних квiтiв присадибних ділянок. Ще тiльки несмiливi перші теплі промені весняного сонця приголублять матінку землю, а він вже прокидається від зимового сну i виглядає з-під грудочки. Спершу тендiтний листочок, а невдовзi й захована в чашолистиках голiвка. Нарцис належить до родини амарилiсових. Рiд нараховує до 40 видів, бiльшiсть з яких проростає в країнах Середземномор’я.
      В нас проростає 4 види. Вони бувають: бiлi, жовтi, двокольоровi, простi або повнi.
     Нарцис був улюбленою квіткою греків i народ склав про нього цікаву легенду.
     Син блакитноокої нiмфи Лiрiопеї Нарцис був дуже вродливим, неначе всі богині недосяжного Олімпу дарували йому краплини тієї вроди.
     Красуні безкрайніх водяних плес з гребенiв сплели йому
шовкове волосся, лiсовi німфи - завили чарiвнi кучері. Ріс Нарцис безтурботно.
     Богиня землi Рем рiк у рiк наливала його тiло молодою силою, золотокоса Афродита довершувала його неземну вроду.
     Коли був малим, всі йому були любі та до вподоби, а коли набрався сили, незвичайної вроди — загордував. Звисока, з погордою, байдужим поглядом дивився на все.. І треба було скоїтися бiдi: палко покохала юнака лісова красуня Ехо. Вiн відмовив їй у коханні.
— Дай мені спокій. Я ніколи не покохаю тебе.
А слiдом летiло:
— Кохаю тебе-е-е!
     Тоді Ехо почала благати богиню кохання Афродіту покарати юнака.
— Тож прийми смерть, зухвальцю, вiд своєї вроди!
     Побачив своє відображення в гладі лісового джерельця закохався в те відображення.
     Так i помер вiд жагучого кохання до самого себе. А там, де він схилив голову до сонця, виросла дивна, iз снiжнобiлими пелюстками, квiтка. Люди назвали її нарцисом. А легенда говорить, що нещасна Ехо подалася далеко вiд туги за коханим, зчорніла i залишилися вiд неї лише тiнь та голос.
     Придивіться до квітки: i віночок схилений додолу, неначе дивиться у воду, милуючись своєю незвичайною вродою. 

                                Братики і сестрички.
    Так називають у народі фіалку триколірну, а російська назва — «Иван-да-Марья». Щодо цієї назви, в народі iснує така легенда.
     На цiй землі, де ми живемо, жили колись з батьками маленькi братик Іванко i
сестричка Мар’яна. Була сім’я дружна i щаслива. Але пішов батько боронити землю від чужинців та й не  повернувся, а невдовзi мати злягла й померла. Та знайшлися добрі люди — дали притулок, обiгрiли дітей. Спершу забрали їх
сусіди, а потім забрали в сусіднє село сестри, що прийшли вiдвiдати рідних. Так Іванко i Мар’янка стали жити в різних господарів. Жили неподалік одне від одного, через дорогу. Поки Іванко i Мар’янка були малесенькими, то й байдуже їм було. Вважали своїми батьками тих, хто їх годував.
     Та коли стали дорослими — покохалися. Стали «батьки» правдами й  неправдами перешкоджати їхнiм зустрічам.
     Тоді Іванко й Мар’янка придумали виставляти пiд віконцем кольорову хустину. Затріпотить під віконцем біленький клаптик, Іванко знає: «Я вдома, але батьки сердитi. Сьогоднi краще не приходь». А коли висить жовтий: «Вибачай! Батькам на очi не показуйся. Червоний: «Бiда! Мене не чекай!» Та незабаром дорослi розгадали їхній секрет i заборонили їм зустрiчатися. Та настiльки сильні були почутгя, що пішли вони в сусіднє село i там повінчалися.
     А щоб їх ніхто й ніколи не розлучив, перетворились на чарівну квітку з різнокольоровими пелюстками. Так їх навчила стара ворожка, якій вони розкрили таємницю. Та тiльки не навчила вона молодят, як знову стати людьми. Так залишились вони квітами, а люди на згадку про палке кохання називають їх Іван-да-Мар’я, братиком та сестричкою.
      Здавна фіалка полюбилась садівникам i вони за декілька століть вивели і подарували людству чудову, неперевершеної краси, квiтку, назвавши її Анютиними глазками.
      І зараз, мабуть, не знайдеться в Україні такої клумби, клаптика пiд вiконцем, де б не красувались цi чарiвнi, любi людям квіти.  І не віриться, що походять вони від скромної польової квітки.

                           Зозулинi черевички
     Зозулині черевички в науці їх називають Венерині черевички. Чому Венерині? Бо це богиня кохання i краси. А цi квіти й справдi схожi на черевички якоїсь казкової красунi. Але до чого тут зозуля? Ще називають цю рослину мрiєю. Певно, тому, що вона така радісна приваблива i знайти її — заповiтна
мрія кожного, хто любить природу. Ось легенда про цю рослину.
      Колись, давним-давно, правив поліським краєм скупий князь. Пообкладав той князь усi села такими податками, що люди ледве живуть. Та якось вiд одного села князевi не прислали данини. Розлютився грiзний правитель i вирiшив жорстоко покарати людей. З великим загоном він сам вирушив на розправу. Зажурилися, затужили в селi. І тодi прийшла до них донька бiдної вдовиці.
       - Я спробую врятувати село.
      Цiлу нiч люди шили сукню з усього кращого, що знайшли в селі. А коли вранцi вдовина дочка одягла її то раптом побачили, що перед ними стоїть красуня. І вийшла вона в тiй сукні до карателів.
       - Князю, — мовила вона, -.не з лихого серця не сплатили ми тобi податки, а гiрка доля спiткала нас. Пожалiй людей наших.
      Князя заворожила краса дівчини.
   — Гаразд, — нарештi видавив iз себе князь. Не буду твоє село грабувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.
      А князь був старий i бридкий. Вiд самої думки, що маєш стати дружиною такої потвори, сторч головою у безодню кинешся. Та дiвчина знала, що в селi старi й малi тривогою чекають її повернення.
  — Згода, — мовила вона.
  — Тодi повертайся до села i оповiсти про мою милiсть. І подумай, який подарунок тобi принести на весiлля. Пiшла дівчина, розказала про все, а сама ридма ридає. Тоді підступився до неї один iз старших.
  — Не побивайся, дочко, ми всi тебе в поталу не дамо. Ось тобi насiння, передай його князевi й скажи: «Я хочу, щоб ти сплiв менi весiльного вiнка з квiтiв, що з цього насiння виростуть». А там сама побачиш, що буде. Дiвчина все так i зробила. Князь поміркував якусь мить, а потiм навiть зрадiв, що не треба грошей витрачати на дорогі дарунки. Посiяв насiння i став наглядати. Ось першi сходи з’явились, стебельце, листочки, а квiток нема та й нема. Рiк немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, але слово князівське при всiх дав, назад не забереш.
      Затаїв чорну злобу на цiлий свiт. i надумав собі, шо дочекається цвiту, а тоді вже вiддячить всiм. 17 довгих літ чекав князь, а на 18 роцi рослина раптом розцвiла небаченим досi цвiтом.
      Кинувся князівський слуга доповісти про це своєму господарю, а той уже мертвий в ліжку лежить. Так i не дочекався своєї мрії. Вiдтодi й кажуть, що цi квiти мрiєю називають. А вченi стверджують, що зозулині черевички справдi розцвiтають на 18-й рiк. 

                              Лататгя бiле
      Квітує в червнi-серпнi, багаторічна водяна рослина. Товсте повзуче кореневище цієї рослини нагадує зовнішнім виглядом зміюку, заховане в мулистому дні водоймища.
      Квіти латаття в хорошу погоду відкриваються вранці о 7 годині i закриваються під вечір о 5 години. Отже, за ними можна визначати час. Наші предки називали цю квітку русалчиним цвітом. Вони символізують красу прекрасних, звабних русалок, а гнучке кореневище - їхній хвіст. У південноамериканських iндiанцiв існувала інша думка про походження латаття. За їхньою легендою, прекрасні бiлi квіти утворились з iскор, що впали у воду, після зіткнення двох зірок у небі.
     Німецька назва — водяна троянда. В народі ще називають водяна лiлiя, глечики бiлi. Кореневище латаття служить цінним кормом для тварин, зокрема, бобрів, ондатр i навіть лосiв. Лось забрідав у лісове озеро i пірнав у воду, витягуючи кореневище латаття. Любителі наживи заготовляли великі оберемки квiтiв i за останні роки цi чудовi квiти все більше винищуються, тому ця чудова водяна рослина вже сьогодні потребує охорони.

Лiлiя долин

Навеснi в лiс приходить особлива пора, коли зацвiтають конвалiї. Мабуть, немає людини, яка б була байдужою до чудової краси цих ніжних витончених, дуже ароматних квiтiв. Наче якісь зачаровані срiблястi дзвіночки повисають квiти на зелених струнких квіткових стрілках посеред зеленого листя.

Один з давньогрецьких мiфiв твердить, що конвалiї виникли з краплини поту богинi мистецтва Діани. Коли богиня пiд час полювання забрела в глухi хащі лісу, то на неї напали фавни. Вони були безтямно закоханi в Діану i хотіли полонити її. Діана кинулась тiкати. Вона бiгла так швидко, що з неї рясними краплинами стiкав пiт, який перетворився на чарівні запашні квіточки конвалії.

В українському фольклорі е чудова поетична розповідь про квiти конвалії та їх виникнення. В нiй говориться, що ці квіточки, подiбнi до перлин, є не що iнше, як застиглий сріблястий сміх лісової русалки Мавки, яка вперше відчула радість великого, шасливого кохання.

 Наукова назва «лiлiя долин». Конвалiя найкраще росте у долинах. Ще називають любка, дикий виноград.

 Потрібно відзначити, що конвалія належить до отруйних рослин. Бувають випадки отруєння худоби, були випадки отруєння людей, які випили воду, в якій стояли конвалії.Треба берегти цю квiтку. Слід подбати про те, щоб не зникли з наших лiсiв цi чарiвнi квiти — перлини сріблястого, щасливого сміху Мавки.

Разом з тим з конвалiї виготовляють ліки для хворого серця.

    Одна з ранньоквiтуючих рослин. Зацвiтає в березнi i цвiте до травня. Квiти гарнi, золотисторожсвi, блискучi, наче вкритi лаком.
          Квiти у пшiнки в дощову погоду i на нiч закриваються.
          У пшiнки є цiкава особливiсть: у пазухах й листкiв утворюються вивiдковi бруньки. Пiсля в’янення пшiнки вони випадають з пахучих листкiв i розносяться дощовими потоками. Наступної весни з них виростають рослини.
Власне з цим i зв’язанi перекази про картоплянi дощi, пiсля яких у певних мiсцях знаходять багато бульбочок-бруньок, а пiзнiше — багато молодих рослин.
         Пшiнку вживають до цвiтiння як салат, бо там вiтамiн С, з нею варять смачний борщ. Проте пiсля цвiтiння рослина має певнi отруйнi властивостi. Її в народi ще називають заяча салака, салатник. Колись вживали для виведення бородавок, тому в народi пшiнку називають часник або чистяк. Пшiнка весняна легко розмножується. ЇЇ варто розводити в парках, в садах — вона утворює чудовий золотисто-жовтий квiтковий килим, такий приємний для ока навеснi. 

Божественна квiтка.
    Гвоздика... Один з давньогрецьких мiфiв розповiдав, що примхлива богиня мисливства Дiана якось дуже розсердилась на хлопчину-пастуха, що той своєю грою на сопiлцi розганяє звiрiв і заважає полюванню. У приступi гнiву Дiана влучною стрiлою вразила юнака в серце. Та коли охолола вiд гнiву, то стала сильно жалкувати, що вбила юного пастуха i вблагала Зевса, аби той перетворив його на гарну квiтку. З того часу прикрашають землю пурпуровi, наче наповненi кров’ю, пелюстки гвоздики. В Українi є майже чотири десятки видiв. Вiдома гвоздика Коцюбинського М.М. Будучи в гостях в О.М. Горького на островi Капрi 1910 р., звернув увагу на надзвичайно гарнi яскраво-червонi гвоздики. Вiн привiз iх в Україну i посадив у Чернiговi. 

Надворi осiнь. Можна зустрiти поодиноку квiтку ромену. Квiтує не вперше, а в останньому своєму цвiтiннi зацвiтає ромен-цвiт на початку лiта, а скидає своє весiльне вбрання, коли минає тепло. Ще називають королицею звичайною, стоцвiтом та помилково ромашкою. Вона є її родичем.
          Найбiльше шанують цю рослину дiвчата: плетуть з неї вiнки, ворожать «любить, не любить». Розрiзняють цi квiти мiж собою: у ромашки листки розсiченi, а в ромену ціли, лише по краях злегка зубчастi. Їх нараховують 20 видiв. В нас ростуть 3 види. Наукова назна «левкой бiлий». На Вiнниччинi називають дiвочник, королiвна, невiсточка, кралька, сонечко або ромен - зiлля, іванів цвiт, романiв цвiт. В минулому використовували для виготовлення жовтої фарби та при хворобах.
   Ромен-цвiт — це й чудова декоративна рослина, яка здавна полюбилась садiвникам. Полюбляє рослина свiтлi сонячнi мiсця. Розмножується насiнням та діленням куща. В букеті довгий час зберiгає свою свіжість i привабливiсть.

Давно-давно в тих далеких краях, де бiлоснiжний Олiмп впирається своєю вершиною в сивi хмари Древньої Грецiї, жи-
ла незвичайної краси нiмфа на ім’я Розас. Всiєю силою свого гарячого серця юнак Амур покохав Розас. Вона теж покохала Амура. На той час богиня плювання Дiана теж палала жагучою любов’ю до Амура. Дiзнавшись
про їхнє кохання, з ревнощiв вхопила красуню i кинула її на колючий терновий кущ.
Розас стекла кров’ю i померла. Амур прилетiв на мiсце трагедії, залився сльозами, впав на
колiна i почав благати Зевса повернути жигтя коханiй дiвчинi. І на очах сталося диво:
колючий терновий кущ вкрився чарiвними квітами. З того часу квiти троянди завжди вважались символом кохання, дiвочої вроди та вiрностi. Дику троянду в народi називають шипшиною або собачою рожею.
      Це лiкарська рослина, дужс морозостiйка, є неодмiнною пiдщепою для виведення рiзних сортiв троянд.